microbik.ru
1



Виконала вчитель початкових класів Лисятицької СЗШ І-ІІІ ступенів Стрийського району Берник Мирослава Володимирівна.




ГАЛИНА ДЕМЧЕНКО

(1922-1986)

Галина Олексіївна Демченко народилася 28 грудня 1922 року в селі Олександрівці Олександрійського району на Кіровоградгцині. Закінчила Олександрівську десятирічку, а після війни у 1947 - 1949 роках навчалася у Київському училищі декоративно-прикладних мистецта. Потому пра­цювала художником з декоративного ткацтва, художнім редактором у журналі «Малятко». Померла 10 червня 1986 року.

З дитинства Г. Демченко любила рідне слово. Тому не випадковим є її звернення до літератури. Перша книжка д^тя дітей під назвою «Малятам» побачила світ у 1955 році. Відтоді >• видавництві «Веселка» вийшло близько десятка збірок як прози, так і поезії, зокрема «Загадки та вигадки» (1959), «Квіти-квітоньки» (1960), «Оповідання Золотавки» (1960), «Що росте у полі?» (1963), «Грачиний суд» (1963), «Варвара» (1965, 1975), «Скаче зайчик» (1979); увійшли твори Галини Демченко до збір­ників «Новорічне свято» (1984), «Перший раз - у перший клас» (1986), «Малятко» (1988).




Жовтороте обирає ім'я

Граченя, яке нам принесли, хоча й було жовтороте, проте Н' пуцьверінок. І пір'я на ньому повиростало, і хвіст та крила - майже як дорослих граків. Тільки пузце лишалося голеньке та сірий дитячий п) на голові й спинці ворушився від найменшого подиху. Ще трохи - і вж літало б добре. Але буря, що раптом розгулялася, викинула його гнізда.

Опинилося жовтороте долі - налякане, осиротіле. Скі^тьки н кричало, скільки не кликало - ніхто з граків до нього не обізвався. Хіб почують з-за лементу граченят, шо аж під небо встає! Так і ніч йог застала.

Ранком під сосни навідалися хлопчаки. Побачили граченя, піймал І всюди, як забавку, почали носити з собою. Прийшли до річк. Посадили граченя на березі, а самі - у воду. Брьохаються, пірнають, бідолашному пташеняті на сонці аж млосно. Та й голодне - ніхто і здогадався його досі погодувати.

Побачила таке наша знайома Олена Василівна, не втерпша:

  • Ой, хлопці, хлопці... Пропаде ваше пташеня. Нащо ж так мучити?

  • А шо з ним робить? Хіба котові віддати? - відповідають вони.

  • Отакої! Котові! Ви на це спритні, безсоромники,- обурилася Олена Василівна.- Якщо самі ради йому не дасте, то я знайду, де пташеня влаштувати.

  • Беріть,- погоджуються хлопці,- воно нам і не потрібне, ми просто так...

Олена Василівна за те граченя та хутчій до нас. Юрасик радіє, підстрибує. Забігали, заметушилися й ми з бабунею біля нього. Посадили на столі, водичкою напоїли, сиру принесли. Розкриває граченя широко червоного рота, жадібно ковтає сир, мало не давиться.

  • Попоїло трохи, годі: не можна багато зразу. Чого доброго, захворієш.

Граченя погоджується. Поглядає на мене чорним блискучим оком, ніби каже: «Дякую за гостину. А тепер непогано було б і подрімати».

Заходилися ми йому наверанді квартиру лаштувать. Приладнали кленову гілляку. Замість гнізда - старий Юрасів кашкет. Посадили пташеня.

Вмостилося жовтороте і, наче після маківки, спить та й спить.

  • А як ми його назвемо? - питає Юрась.- Може, Сплюшкою, що багато спить? Чи Сиріткою, адже воно без татка й мами лишилося?

  • Відпочине,- кажу я,- менше спатиме. А виросте, то й поготів. Не годиться Сплюшкою. Сиріткою теж не підходить. Ми ж його за своє прийняли. Може, краще назвемо Варваркою? А втім, зачекаємо. Проки­неться - само собі ім'я вибере.

Дивується Юрась, як-то граченя ім'я вибиратиме.

  • А ми покличемо, на яке обізветься, так і назвемо.

Вартує біля пташеняти хлопчик. Першому кортить покликати.

  • Уже прокинулось! - квапить усіх на веранду.

Граченя оглядає нас зі сну. Ніяк не второпає, чого це ми всі позбігалися.

Юрась зазирає до нього і так примовляє:

  • Сплюшко! Сплюшечко! - А тоді: - Сирітко! Сиріточко!

Граченя мовчить. Тільки очима лупає. Про всяк випадок подалі

відсовується.

  • Ану ти, мамусю, поклич: мене чомусь не слухається...

Я беру шматочок вареного яйця, простягаю пташеняті:

  • На, Варю! На! Бери їж, Ва-рю!

Стрепенулося граченя. Замахало крилами, розкрило рота та як закричить на всю веранду: «Кра! Вра-а! Вря-а!»

Проковтнуло жовток і знову: «Вра-а! Вря-а!»

  • Ну що,- всміхаюся до Юрася,- бачиш, яке ім'я сподобалось.

І Юрасик радіє:

  • Варя! Варя! От яке у нас пташеня - само собі ім'я вибрало!