microbik.ru
  1 2 3 ... 93 94

ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ВТІЛЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Одним з оптимальних механізмів задоволення прав меншин, в першу чергу етнокультурного характеру, є національно-культурна автономія, яку ще іноді називають персональною автономією. Назва походить від підставного принципу функціонування автономії – персонального членства у ній представника меншини. На відміну від територіальної автономії, національно-культурна автономія не прив’язана до території, до конкретного регіону країни. Вона діє на території всієї країни і обмежується не територіально, а суб’єктом формування цього етнополітичного інституту. У законодавстві країн, які практикують дію цього каналу національно-культурного самовизначення меншин, практично всім меншинам надається право формування власної персональної автономії за незначними обмеженнями. Теорія етнополітології визначає цей етнополітичний механізм реалізації меншинами своїх прав та збереження самобутності як різновид національно-культурного самовизначення у вигляді об’єднання представників певної меншини на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури.

Головна мета формування екстериторіальної автономії – це дозвіл меншинам самостійно вирішувати питання власного етнокультурного розвитку і цим самим уникати його політизації. Там, де меншинам забороняють або заважають розвивати свою культуру, практикувати свої традиції, навчатися рідною мовою значно частіше висуваються політичні вимоги на зразок надання територіальної автономії або навіть відокремлення від держави. А це вже серйозна загроза, якої у більшості випадків можна було уникнути, запровадивши інститут національно-культурної автономії. І, що найголовніше, екстериторіальна автономія не дискримінує етноспільноти за принципом розселення. На відміну від територіальної автономії екстериторіальна не вимагає компактного проживання меншин у тому чи іншому регіоні. За наявності відповідної законодавчої бази, ніщо не заважає національним та етнічним меншинам сформувати власну екстериторіальну автономію, навіть якщо вони розселені дисперсно. Зазвичай, персональна автономія передбачає реалізацію етнокультурної самобутності за допомогою створення на підставі волевиявлення населення або з ініціативи окремих громадян національних товариств, освітніх закладів, тощо.

Винайдено цей універсальний, практично для будь-якої поліетнічної країни, механізм було на початку 20 ст. австрійцями К. Реннером і О. Бауером. Дослідники, точніше політики, шукали шляхи вирішення питання національного самовизначення етносів, що населяли Австро-Угорську імперію. Намагаючись запобігти розпаду багатонаціональної держави вони запропонували канал екстериторіального етнокультурного самовизначення, запобігаючи в такий спосіб формуванню власних держав вже цілком сформованими націями, що входили до складу Австро-Угорщини. Попри те, що національно-культурна автономія так і не була використана на практиці, її модель знадобилася у інших країнах у інший час. Зараз етнополітологи небезпідставно вважають персональну автономію одним з найперспективніших механізмів не лише задоволення прав меншин, а й угамування процесу політизації етнічності, оскільки він найчастіше починається там, де етносуб’єкти позбавлені права на задоволення базових етнокультурних потреб.

Показово, що за ліберальної етнонаціональної політики практично кожна меншина може сформувати національно-культурну автономію за наявності бажання її представників, ресурсів та незначної підтримки з боку держави. Тобто у цьому плані жодної конкуренції між меншинами не повинно бути, навіть якщо вони проживають в одному регіоні, адже у межах однієї держави теоретично можуть функціонувати стільки національно культурних автономій, скільки меншин відповідатимуть формальним критеріям, зафіксованими у національному законодавстві та висловлять бажання їх сформувати.

Базою для функціонування національно-культурної автономії меншини в країні є спеціальний закон. Досить часто це право записується і у Конституції. Втім, є приклади абсолютної недієвості цього інституту реалізації права меншини на національно-культурне самовизначення, попри наявність його у законодавстві. Україна належить саме до цієї когорти держав. В Конституції не згадується нічого про право меншин на персональну автономію. Ст. 11 зазначає, що держава сприяє розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Уточнення цього положення зустрічаємо у ст. 6 профільного закону «Про національні меншини в Україні» від 1992 року. Зокрема, ст.6 стверджує, що держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

По суті, ця стаття закону не виконується в Україні. Держава не може гарантувати права на національно-культурну автономію у зв’язку з тим, що профільного закону про національно-культурну автономію досі не прийнято. Дивно, що жодна з меншин України у судовому порядку не спробувала скористатися цим правом з огляду на його наявність у законі. Однак невисокий рівень національної свідомості та скрутні економічні обставини протягом 90-х років не спонукали більшість меншин до пошуку інститутів захисту своїх національно-культурних прав. Час від часу у парламенті з’являються проекти законів про національно-культурну автономію меншин в Україні, однак вони не знаходять підтримки, оскільки в них або лобіюються права якихось конкретних меншин, що може призвести до загострення міжетнічної напруги в українському поліетнічному суспільстві, через запровадження елементів позитивної дискримінації або вони не відповідають поставленим завданням: не достатньо ґрунтовно та кваліфіковано підходять до процедури формування національно-культурної автономії. Це вказує на загальну проблему напрацювання законодавчої бази етнонаціональної політики в Україні.

Кормич Л.І.

д.і.н., професор, завідувач кафедри соціальних теорій ОНЮА

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕНЬ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Радикальна парадигма, яка на початку XX століття розроблялась багатьма вченими (В.Старосольським, О.Бочковським, В.Липинським, С.Рудницьким й ін.), актуальна й для сучасного аналізу складно організованих соціоприродних систем, якими є держава і суспільство, в аспекті орієнтації їх на розкриття притаманних їм внутрішніх тенденцій розвитку.

Серед цих тенденцій особлива увага приділяється, звичайно, не стільки статичним складовим, скільки самій динаміці, забезпечуваній конфліктогенними факторами, здатними створювати з хаосу новий порядок.

Найважливішими принципами при цьому виступають еволюціонізм, що пояснює динаміку, прогнозує розвиток і дає рекомендації з керування конфліктами, а також особистісний підхід, що враховує особливості індивідів й спільностей.

Саме такі методологічні основи закладені, наприклад, у моделі соціального конфлікту Л. Крисберга, у теорії людських потреб Дж. Бертона й багатьох інших, на базі яких формується сучасне розуміння політичних процесів, особливо їхньої трансформаційної сутності. Це розкриває взаємовплив глобалізації й індивідуалізації у всій суспільно-політичній сфері.

Крім того, сучасні дослідження вибудовують цілу ієрархію видів (підсистем) у рамках застосування будь-якого методу,принципу.

Наприклад, системний аналіз розкладається на такі складові як: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний, системно-сутнісний, що мають одночасно й теоретичне, і прикладне значення.

Остання теза – з’єднання теорії й практики в методологічних основах науки нерідко, підкреслює зміну самої сутності цієї науки.

Так з легкої руки Герольда Ласвела із середини ХХ століття традиційна політична наука – політологія як теорія політики, знайшла нові характеристики як наука про політику.

Акцент з аналізу конкретних політичних інститутів, а також нормативних і моральних аспектів діяльності влади, змістився на дослідження взаємин влади й суспільства. Це, по-перше, дозволило з’єднати політичну теорію й політичну практику. А по-друге, трохи конкретизувало сам предмет політичної науки, знижуючи ступінь її експансії в інші гуманітарні науки, насамперед, у правознавство й державознавство. А також дозволило конкретизувати предмет соціології права, психології права.

Емпіричний аналіз формальних структур, процедур, законодавства перетворився в дослідження соціального, економічного, політичного розвитку, проблем справедливості, правосуддя, прав і відповідальності громадян і влади. В об’єкті досліджень з’явилися поводження й психологія громадян, виборців, керівників; характеристика національних суспільств і культур, дослідження природи національних і глобальних політичних систем.

Дослідженню піддаються при цьому формальні структури, поводження суб’єктів, реальні дії й результати та прогнозовані ідеальні цілі й результати.

Таким чином, наука набувала таких властивостей як: багатогалузевий характер, нормативність, здатність моделювати рішення конкретних проблем, що реально визначають соціально-політичну сферу.

Тобто, мова йде про об’єднання вивчення концепцій, історії й існуючих реалій, що дозволяє судити про істинність намірів і цілей та результативність, ефективність політики.

Такими підходами характеризуються роботи Томаса Дайя, Джеймса Андерсона, Вільяма Дженкінса.

На такій загальній основі процеси розвитку держави і суспільства аналізуються з позицій різних теорій, у тому числі найбільш популярних сьогодні. По-перше, це теорія модернізації, при чому так званої «модернізації, що наздоганяє» (Костянтин Гоєц, Дж. Лінц). Основні проблеми вивчення – це лібералізація й демократизація в політиці, ринкова модель економіки, плюралізм й індивідуалізація в суспільстві. Головне при цьому – розвиток правил, механізмів, принципів, аналіз умов, відмінностей, порівняння.

І друга – теорія європеїзації, що акцентує увагу на вивченні потенціалу зовнішніх впливів на інституціональний розвиток, наслідків створення наднаціональних структур (Ж. Тускоз, М. Арах, Б. Топорнін). Всі ці елементи поєднує, наприклад, робота Міхаеля Говлета й Магадевана Рамеша «Дослідження державної політики» (Studying public policy. Oxford, 1995). Автори розглядають науку про політику саме як прикладну циклічну модель для рішення проблем політико-правових процесів.

А самі підходи до дослідження ділять на дедуктивні теорії (суспільного вибору, класові неоінституціоналістські) і індуктивні (економіка статку, плюралізм і корпоративізм, державність).

Аналіз суб’єктів й інститутів здійснюється через призму можливостей і спроможностей у політиці. Процес політики аналізується з урахуванням економічного й технологічного детермінізму.

Реалізація політики характеризується через реалії й перспективи втілення.

Стилі оцінюються за допомогою нормотворчого й парадигматичного шаблонів.

Все це дозволяє прийти до висновку, що формування політики, вибір способів і засобів, оцінки лежать десь між раціоналізмом, інкременталізмом й ірраціоналізмом.

Відповідно до цього вимагають корегування будь-які стратегічні концепції, які повинні стати тактичними програмами розвитку держави і суспільства.

Все це дозволяє сказати, що сьогодні методологічні основи науки орієнтовані не на абстрактне теоретизування, а, скоріше, на прикладний характер.

Наталья Полещук

к.ф.н., завотделом истории белорусского языка ИЯЛ НАНБ

Тамара Трофимович

д.ф.н., профессор, завкафедрой русского языка БГПУ имени Максима Танка

ДВУХСЛОВНЫЕ НАЗВАНИЯ ДОКУМЕНТОВ В ДЕЛОВОЙ ПИСЬМЕННОСТИ ВОСТОЧНЫХ СЛАВЯН

Деловая (актовая, канцелярско-юридическая) письменность объединяет различного рода документы, которые связаны с правовой, общественно-политической, социально-экономической сторонами жизни государства и отдельных слоев населения. Документальные тексты, количество которых вряд ли возможно определить из-за их многообразия и многочисленности, сегодня собраны, например, в книгах Метрики Великого княжества Литовского, собраниях археологических комиссий (старобелорусские и староукраинские), сводах актов Российского государства, томах «Памятников русского права» (старорусские) и т.д.

Наряду с однословными названиями документов в старобелорусском, староукраинском и старорусском языках получили распространение двухсловные (бивербальные, субстантивно-адъективные) наименования. Как правило, бивербы возникали на базе лексем с обобщенной семантикой, конкретизация которой требовала присоединения определения, выраженного прилагательным, реже причастием. Таким образом мы видим иллюстрацию родо-видовых (гиперо-гипонимических) отношений: родовым название является универб, видовым – образованный на его основе биверб. Возникновение подобных наименований соответствовало потребностям номинации (точно назвать предмет, дифференцировать его), а также содействовало экономии языковых средств.

Наблюдения над «Историческим словарем белорусского языка» (ИСБЯ), «Словарем староукраинского языка» (в 2 томах) (ССЯ), «Словарем русского языка XI–XVII веков» (СРЯ) показали, что 1) значительное количество двухсловных названий документальных текстов в старобелорусском, староукраинском, старорусском языках образовано на основе слов грамота и листъ, 2) их распространение в рассматриваемых языках не было одинаковым.

В старобелорусском и староукраинском языках лексема листъ ‘грамота, письменный документ’ является полонизмом (по сведениям А.Н. Булыко, в старобелорусской письменности впервые зафиксирована в 1340 г.). За счет присоединения к ней согласованных определений пополнился корпус названий документов: стбел. листъ вызнаный ‘документ, подтверждающий какую-л. сделку’, листъ господарский ‘документ, исходящий от правителя’, листъ записный ‘письменное подтверждение какого-л. соглашения’, листъ позовный ‘вызов в суд’, листъ присяжный ‘письменное свидетельство присяги’; стукр. листъ дозволеный ‘грамота на разрешение чего-л.’, листъ еднальный ‘документ о примирении тяжущихся сторон’, листъ глентовный ‘документ о запрещении чего-л.’, листъ граничный ‘документ о подтверждении границ владений’, листъ привильный ‘привилей’, листъ потверженый ‘документ, подтверждающий что-л.’, листъ судовый ‘судебное решение, вердикт’. Отметим, что в ИСБЯ представлено 134 биверба со словом листъ, в то время как в двухтомном ССЯ всего лишь 15. Хотя можно смело говорить о значительном большем количестве таких названий в украинском языке (с учетом сходства в формировании и развитии деловой письменности белорусов и украинцев). Наше предположение, кстати, подтверждается текстами «Актов Житомирского городского суда» за 1590 г., в которых отмечены бивербы листъ заручный, листъ комисарский, листъ упоминальный. В СРЯ с лексемой листъ зафиксировано всего лишь 3 биверба: верющий листъ ‘верительная грамота’, проезжий листъ, прохожий листъ ‘документ, разрешающий проезд, проход (через границу или по какой-л. территории)’.

Однако в старорусской деловой письменности субстантивно-адъективные названия возникали на базе лексической единицы грамота ‘деловой документ, акт (грамота)’. В СРЯ представлено 152 таких наименования: грамота купчая ‘документ, подтверждающий покупку чего-л.’, грамота обводная ‘документ, указывающий границы земельного владения и удостоверяющий права собственности’, грамота погонная ‘документ на право принимать участие в погоне’, грамота продажная ‘документ, подтверждающий акт продажи чего-л.’ и др. В старобелорусском и староукраинском языках бивербы со словом грамота, по данным названных выше словарей, не получили широкого распространения: отмечено соответственно 7 и 3 биверба (стбел. грамота жаловалная ‘документ, подтверждающий определенные льготы’, грамота сведетелная ‘документ, служащий свидетельством, доказательством чего-л.’ и др., стукр. грамота докончальная ‘мирный договор’, грамота утвержоная ‘документ, подтверждающий что-л.’.

О степени распространения составных названий с базовыми словами грамота и листъ в старобелорусском языке могут свидетельствовать материалы «Книги записей» (1522–1552), тома 28 Метрики Великого княжества Литовского. Так, лексема грамота представлена только в бивербе грамота опасная, причем документ, его фиксирующий, был создан «в н(а)шем граде Москве, лета 7049» и подписан великим князем московским. Лексема листъ с конкретизирующими ее прилагательными выступает как название 20 документов (листъ дозволеный, листъ кглейтовный, листъ купчий, листъ судовый и др.). Также нами отмечено еще больше примеров, в которых данное слово употребляется с обобщенной семантикой ‘грамота, письменный документ’ (Листъ, даный войтови троцкому Станиславу Марзуку на позволенье ему в дому у месте Троцкомъ лежачомъ, мешкати и справы войтовские отправовати).

Приведенные факты дают основание заключить, что доминирование двухсловных названий со словом листъ в старобелорусском и староукраинском языках обусловлено влиянием польского языка, явившегося следствием белорусско-польского и украинско-польского государственного, общественного и культурного взаимодействия и особенно укрепившегося во второй половине XVI–XVII вв. Старорусский язык был менее подвергнут воздействию польского, следовательно в нем активно функционировали номинативные средства общевосточнославянского (древнерусского) языка.

Амєтка Ф.А.

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права КрЮІ ОДУВС

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ТЕОРЕТИКО - ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОНОМІЇ В ІСПАНІЇ

Сучасні тенденції розвитку державності в деяких унітарних країнах, у складі яких є автономні утворення із широкими повноваженнями призвели до появи нової форми державного устрою – регіоналістської держави.

Створення автономії в унітарній державі дозволяє вирішити ряд економічних, культурних, соціальних проблем, але, може привести до виникнення й інших: політичних, правових, національних. У деяких країнах небажання центра наділити регіон самостійністю, або навпаки, прагнення регіону до більшої самостійності, може привести до небажаних наслідків, аж до збройних конфліктів (Ізраїль, Грузія). Тому підходити до рішення даного питання необхідно з огляду на історичні, національні, релігійні особливості регіону.

Правовий статус автономії закріплений у більшості випадків у конституції держав, конституційними законами, статутами про автономію, спеціальними законами. Особливий статус автономних об’єднань в Іспанії закріплений в Конституції Іспанії в III главі «Про регіональні автономні об’єднання» і у відповідних статутах.

Правовий статус автономій у багатьох унітарних державах неоднаковий. Найбільш широкими повноваженнями наділена політична автономія, із законодавчими повноваженнями, нерідко неї ототожнюють із правовим статусом суб’єкта федерації у федеративній державі. Наприклад, Іспанія настільки пронизана федеративним духом, що експерти визначають її державний устрій як «федерація де-факто», тим часом, Конституція Іспанії 1978 р. уникає називати територіальний устрій Іспанії федерацією. У правовій доктрині державний устрій Іспанії визначається як регионалистска держава.

Право ініціативи про надання статусу автономії належить всім адміністративно-територіальним одиницям Іспанії. Проект статуту про автономію виробляється асамблеєю автономного співтовариства, причому його правова природа має двоякий характер: з одного боку, він є парламентським законом - «органічним» законом, а з іншої, є «основним інституціональним законом для кожного автономного співтовариства» (ст. 147.1 Конституції Іспанії).

Право автономних співтовариств припускає: а) гарантії власної політичної системи: право мати свою власну партійну систему, причому деякі із цих партій можуть засновуватися винятково в границях співтовариства; б) право створювати свою власну юридичну систему, інтегровану в систему законів держави як підсистема, в) можливість вживати політичні дії відповідно до рішень, прийнятими правлячою більшістю в органах влади співтовариства; г) право брати участь у прийнятті державних рішень за допомогою різних процедур, що забезпечують співробітництво із центральною владою; д) право на фінансову автономію.

Структура органів влади, після придбання статусу автономії представлена Законодавчою асамблеєю, Урядовою радою з виконавчими й адміністративними функціями, його голова, обирається Асамблеєю із числа його членів і призначається Королем Іспанії. Голова Урядової ради, здійснює вище представництво відповідного автономного співтовариства і представляє в ньому державу. Вищий суд правосуддя є вищим органом судової влади в автономному співтоваристві.

Національні автономні об’єднання в Іспанії мають широкі повноваження. Зокрема, Баскський парламент має право на видання законів, що діють як на території автономії, так і за її межами. Так, у відповідності зі статтею 20 Статуту «Про автономію Країни Басків», вона має законодавчі та виконавчі повноваження в інших областях, таке право делеговано їй шляхом видання органічного закону Генеральними Кортесами відповідно до Конституції й по клопотанню «Країни Басків».

У винятковому веденні автономії перебуває створення органів самоврядування, внутрішній адміністративно-територіальний устрій, процесуальне право, місцеве цивільне право, адміністративне судочинство. До виняткового ведення віднесене регулювання економіки автономного об’єднання. Повністю в системі ведення автономії перебуває система освіти. Докладно регулюється в статутах право автономії створювати свої поліцейські відомства.

Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що автономні об’єднання в Іспанії, особливо національні, мають широкі повноваження, що є підставою класифікації форми державного устрою Іспанії як регионалистское держава.

Артикуца Наталія

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук НаУКМА

НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Актуальність вивчення української правничої термінології в європейському контексті обумовлена процесами євроінтеграції, посиленням міжнародної співпраці у всіх сферах, включаючи правову, активізацією міжмовної взаємодії між країнами ЄС та України. Забезпечення ефективної комунікації в офіційно-діловій сфері між представниками різних країн неможливе без спеціальної фахово-мовної підготовки усіх суб’єктів такої взаємодії та допоміжного персоналу (офіційних представників, перекладачів, науковців, лексикографів, фахівців-експертів тощо).

Збагачення змісту й модернізація форм фахово-мовної підготовки осіб, задіяних у різноманітних сферах міжнародно-правової співпраці (дипломатичної, законотворчої, правозастосовної, науково-освітньої, інформаційно-правової, культурно-правової) полягає насамперед у розширенні спектру професійних і фонових знань здобутками міжнародного і європейського права, порівняльного правознавства, термінознавства, лексикографії, юридичного перекладознавства. Ті, хто залучені до забезпечення процесу адаптації права України до права ЄС, підготовки та розгляду судових справ на рівні ЄС, юридичного перекладу, укладання перекладних словників правничої термінології, відчувають гостру потребу в нових за змістом і формою складових своєї загальної і фахово-мовної підготовки.

Професіограма представника правничої професії, здатного виконувати свої професійні функції та міжнародному рівні, нині включає як обов’язкові елементи: володіння двома і більше іноземними мовами, знання специфіки різних правових систем, ознайомлення із законодавством зарубіжних країн та ЄС, навички усного і письмового перекладу, експертизи й редагування нормативних та інших видів юридичних текстів, обізнаність з національними та міжнародними термінологічними стандартами, загальними та жанрово-стильовими вимогами до правових документів, вміння самостійного розв’язання мовно-термінологічних проблем.

У Центрі інноваційних методик правничої освіти факультету правничих наук НаУКМА розроблено новий курс «Українська правнича термінологія в європейському контексті», який цього року успішно апробований у Масариковому університеті у м. Брно та Карловому університеті у м. Прага (ЧР).

Мета курсу – ознайомити слухачів не лише зі специфікою, закономірностями розвитку та сучасним станом української правничої термінології, але й методикою юридичного перекладу на основі найновіших досягнень правничої лінгвістики, термінознавства та перекладознавства. Інноваційність курсу полягає в тому, що він формує цілісне наукове уявлення про українську правничу термінологію не ізольовано від інших терміносистем, а в європейському контексті, з проекцією на систему понять і термінів ЄС, двомовними паралелями термінологічних відповідників, з диференціацією національних та інтернаціональних терміноелементів.

Науково-теоретична основа курсу являє собою синтез сучасних наукових уявлень про систему правових понять та їх термінологічних позначень, їх співвідношення, взаємодії та репрезентації на рівні моделі (тезаурус) та функції (текст), стратифікацію термінологічної лексики, диференціацію кодифікованих і некодифікованих назв (власне терміни, номенклатурні позначення, терміноїди, передтерміни, професіоналізми, жаргони), що важливо враховувати під час перекладу.

Мова права, її термінологічні ресурси, сформовані протягом багатьох століть, містять в собі величезні потенційні можливості для якнайточнішої передачі правових ідей і думок, правових приписів і конструкцій. Проте правильно застосувати мовно-термінологічний інструментарій правникам і перекладачам юридичних текстів вдається далеко не завжди. Підтвердженням цьому слугують численні хиби, помилки, приклади неточності й двозначності на рівні нормативно-правових текстів та їхніх перекладів. У зв’язку з цим головним дидактичним завданням вважаємо навчити правильно і професійно застосовувати цей складний, поліфункціональний інструмент, яким у сфері правової комунікації є мова, доречно використовувати її термінологічні і мовностилістичні ресурси з урахуванням комунікативного завдання, призначення тексту, його жанрово-стильової специфіки, цільової аудиторії. Досягти цього можна лише на основі синтезу найновіших досягнень дотичних до права сфер, передусім: юридичної лінгвістики, термінознавства, термінографії, логіки, герменевтики, стилістики, перекладознавства, юридичної техніки, документознавства. Науково-теоретичні праці та прикладні розробки у цих сферах формують сучасний комплексний науковий апарат для забезпечення кодифікаційних робіт, юридичного перекладу, упорядкування, систематизації, стандартизації термінів права як на національному, так і міжнародному рівнях.

Методологічна основа курсу складається з органічного поєднання загальнонаукових та галузевих підходів до наукового вивчення та практичного опрацювання термінологічного матеріалу, апробованих методів і робочих прийомів роботи з термінами на генетичному, структурному, семантичному та функціональному рівнях, зокрема різних методів перекладу, які застосовуються у практичній частині курсу (транскрипція, калькування, адаптація, лексична експансія та ін.).

Джерельна база курсу також багата й різноманітна. У ній представлені вітчизняні та міжнародні нормативні матеріали, банки даних термінів та їх скорочень (Глосарій Центру європейського права та порівняльного правознавства при Міністерстві юстиції України, АВС of EU, EURODICAUTOM, Europa Glossary, EUTERPE, EVROVOC, Glossary of the European Union and European Communitie, The BBC European Union Glossary), TERMNET, Breaf Glossary of EU Abbreviations, Main Acronyms and Abbreviations та ін.), енциклопедичні та лексикографічні друковані видання, зокрема перекладні юридичні словники (двомовні і багатомовні, з коментарями або тлумачного типу), розробки та рекомендаційні матеріали спілок професійних перекладачів; форми та зразки процесуальних документів (які допоможуть адекватно передавати структурні та термінологічні особливості встановлених законодавством відповідної країни форм документів).

Особливу увагу приділено питанням максимальної точності й денотативної адекватності юридичного перекладу, опрацювання тексту із культурно-специфічною термінологією права, термінологічним лакунам та способам їх заповнення у процесі перекладу, оцінки зрозумілості перекладеного тексту адресатові, явищам синонімії, варіативності, міжмовної омонімії термінів, пошуку оптимального для кожного випадку методу перекладу або комбінації методів, запобігання помилкам, пов’язаним із міжмовною інтерференцією у правових текстах. Успішність курсу забезпечується застосуванням високоефективних методик викладання.

Балтаджи Поліна

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри загальноправових дисциплін

Одеського державного університету внутрішніх справ

СУБ’ЄКТИВНІСТЬ: ТОЧКА ЗОРУ ЧИ ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Категорія суб’єктивності у науковій літературі характеризується неоднозначно. Традиційно суб’єктивність представляється у негативному контексті, а її наявність у юридичній діяльності взагалі заперечується.

Енциклопедичні видання пропонують різні визначення суб’єктивності (лат. subjectus): 1. індивідуальна особливість у поглядах; 2. оригінальність; 3. однобічність, упередженість. Така емоційна неоднозначність ускладнює розуміння поняття.

Визнавши суб’єктивність ознакою індивідуальної позиції, особливої думки, ми уявляємо конкретного суб’єкта – автора. Керуючись певними знаннями, досвідом, власним розумінням, реальними фактами, людина формує певну позицію відносно тієї або іншої ситуації (тексту), доводить і захищає власні погляди, оцінює аргументи. І тут мова іде про точку зору, про індивідуальність, про віддзеркалення особистості. Це є ознаками свідомого ставлення до навколишнього світу, свідчить про свободу поглядів і демократичність суспільства.

Разом з тим індивідуальність, оригінальність і суб’єктивний підхід - категорії «заборонені» в юридичній діяльності. Реалізація функцій юриста передбачає діяльність у певному професійному колі, з чітко визначеними обмеженнями і правилами. Події розглядаються лише з позиції фактів, обов’язковою є об’єктивна оцінка, виключається будь яка емоційність, інструментом виконання професійної ролі виступає спеціальна мова. Високий рівень правової культури і фахової підготовки, чітке дотримання професійного кодексу і усвідомлення власної соціальної ролі – ідеальна модель не лише для фахівця – юриста. Нажаль сьогодні, в умовах формування антикультури і поширення професійного правового нігілізму, актуальною стає дія за принципом пріоритету доцільності над правом і законом.

Суб’єктивність, як один з аспектів роботи з юридичними текстами, є предметом уваги юридичної лінгвістики. Дослідники обґрунтовуючи позицію захисту суб’єктивності в праві, серед причин які обумовлюють її неминучість називають специфіку мови юридичного тексту, її фаховий і разом з тим «живий» характер.

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів якого не може існувати автономно, і тільки майстер, носій відповідного професійного рівня може це плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а надати йому сенсу, вдихнути життя. Мовна поведінка фахівця визначається професійним мисленням, тому в кожному тексті, так чи інакше, відображається індивідуальний, предметний, операційний та мовний плани професійної, мовно-розумової діяльності.

Керуючись вимогами точності, ясності, однозначності і емоційної нейтральності юридичної мови, юрист під час вибору оптимального, доцільного у конкретному тексті терміна (позивач / постраждалий / громадянин), не може уникнути індивідуальної суб’єктивності. Вибір ґрунтується на теоретичних знаннях, практичних навичках, досвіді, фаховій ерудиції, умінні самостійно вирішувати складні випадки слововживання.

Уживання того чи іншого терміна передбачає розуміння його дефініції, уміння його декодувати. В ідеалі процес кодування правової інформації передбачає, що суб’єкт передає адресату те чи інше поняття, використовуючи відповідний термін, адресат у свою чергу, у зворотному процесі розуміє термін як код відповідного поняття. Гарантією збереження змісту має бути підготовленість, правова грамотність, мовна культура як автора, так і адресата. В іншому випадку виникає загроза інформативної деформації, результатом якої може бути неправомірна поведінка.

Аналогічною є ситуація вибору та інтерпретації фактів. У процесі правозастосування, суб’єкт приймаючи рішення, не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, самостійно визначає зміст прав і обов’язків учасників правовідносин.

Суб’єктивність визнається мовознавцями складовою мовної індивідуальності юриста. Під мовною індивідуальністю розуміється професійна мовна особистість - носій мови, представлений у тексті правового документа через правовий дискурс, пізнавально-практичну (юридичну), мовну (лінгвістичну) діяльність.

Колективна суб’єктивність, як вираження позиції професійної групи – юристів є темою окремої уваги і знаходиться у площині професійної підготовки.

Підводячи підсумок слід сказати, що саме юридичний текст є доказом суб’єктивності в праві. Віддзеркалення в юридичному тексті суб’єктивності, індивідуальності автора неминуче до тих пір, доки тексти даного типа, створюватимуться людиною, загальнозрозумілою мовою яка несе в собі енергію народу, викликає асоціації і індивідуальні інтерпретації.

Бєлкін Л.М.

кандидат технічних наук,

Голова Правління ЗАТ «Біт»

ДЕЛЕГОВАНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ФАКТОР ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ


<< предыдущая страница   следующая страница >>